Людина прагне життя. Прагне води, щоб жити, не думаючи про посуху. Прагне даху над головою, щоб жити, не думаючи про дощ і спеку. Жадає любові, щоб жити, не думаючи про ненависть. Жити, щоб просто жити, насолоджуючись життям - ростом, зеленню весни і дитинства, свіжістю ранку і спокоєм вечора. Нескінченне життя, а от жага життя - минає. Не від пересичення, не тому, що нам раптом захотілося пограти зі смертю в небезпеку і ненависть, а тому що ми раптом бачимо, що життя нескінченне не тільки в розквіті, а й у в'яненні. Свіжість перетворюється на холод, спокій в тупість і млявість, нове в непотрібне. Все це концентрується в людині - ось тільки ми раділи дитині, а вже дитина перетворився на такого ж нудного, впевненого в собі дорослого, що й ми самі. Ми самі стаємо пожухшими, пожовклими, схожими на ту нескінченну втому, що часом лякала нас дітьми в наших батьків. Гірше цієї втоми лише вічний гламур, коли і старий вже, а все зеленіє, все домінує, все молодиться. Така бадьорість огидніша втоми від життя, бо вона завжди - за чужий рахунок. Кошмар життя в тому, що воно вимагає зміни, і розквіт одного вимагає в'янення іншого. Відклади своє в'янення - і ти вб'єш чийсь розквіт.
Тексти Якова Кротова
